Реферат на тему: «Ідеї національного виховання в педагогічній думці Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ століття»

План

Вступ............................................................................................................2

1. Ідея національної школи М. Драгоманова........................................................3

2. Ідея національного шкільництва М. Грушевського.........................................5

3. Педагогічна діяльність С. Русової.....................................................................8

 

3.1. Ідея національної школи С. Русової................................................................8

3.2.Реалізація ідей С. Русової по національному вихованню сучасних молодших школярів......9

3.3Концепція національного виховання у творчості С. Русової......................14

4. Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка................................19

5. Національний виховний ідеал Г. Ващенка......................................................20

6. Х. Д. Алчевська як носій національних освітніх ідей....................................24

Висновок.................................................................................................................31

Список використаної літератури..........................................................................33

 

Вступ

Відродження й розвиток української педагогіки в самостійній Українській державі стало насущною проблемою нашого часу. Приклад життя й творчості, педагогічна й просвітницька діяльність, творча спадщина видатних вітчизняних педагогів, заборонених чи навмисно замовчаних тоталітарним ладом, відіграє в цьому процесі визначальну роль. Це тим більш важливо, що Україна багата на талановитих педагогів, які заслужили світової слави й честі не тільки в своїй вітчизні, але у всієї світової цивілізації.

Історія розпорядилася так, що український народ на багато століть втратив свою незалежність і державність. Але в умовах чужоземної окупації він самостійно боровся за відновлення своєї держави, за збереження національної культури і національної школи.

Шкільництво в Наддніпрянській Україні у другій половині XIX – поч. XX_ст. розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті. В Наддніпрянській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика російського царизму.

У другій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах навчання проводилось лише російською мовою. Будь-які спроби відкрити українські школи, чи бодай запровадити українську мову у народні школи зразу ж присікалися. За найменший прояв симпатій до української культури і мови учителів звільняли з роботи.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок.

Початок ХХ ст. був відмічений поворотними соціально-політичними подіями, що змінили культурно-освітній фон України на користь української мови та української школи.

За українську освіту боролися багато синів та дочок України, які представляли всі сфери української спільності. Серед них важливими постатями були М. П. Драгоманов, М. Грушевський, С. Русова, І. Огієнко, Г. Ващенко, Х. Д. Алчевська. Вони відіграли визначну роль у розвитку педагогічної освіти на Україні.

 

1. Ідея національної школи М. Драгоманова

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя народу.

М.П. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов'язаний своїм батькам, оточенню. 3 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше - в Полтавській гімназії. Восени 1859 року Драгоманов стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й професійну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.

У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української та російської громадськості об'єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: створення елементарної, спеціальної та вищої шкіл. Він наполягав на поверненні прав української мові, в галузі народної освіти. [6:129]

Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, а діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). He раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності - виховання гуманної, національної свідомої людини. Це завдання ставили перед собою різні педагоги; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю. [6:130]

Виховання патріотизму, діяльної любові до вітчизни займає головне місце в системі національного виховання у великого педагога К.Д. Ушинського. Прихильником його поглядів виступає відомий в історії педагогічної думки України М.П. Драгоманов. Він затверджує, що основою патріотичного виховання особистості повинна бути національна культура. У статті «Козацькі традиції на Україні» Драгоманов писав що коли б український народ не був залишений сам на сам інтелігенцією, що „помосковилась і ополячилась”, тоді б козацькі традиції стали б міцною основою для його політичного та соціального виховання, що, у свою чергу, стало б могутнім підґрунтям і для волелюбних прагнень інтелігенції, але трапилось так, що частина тих, що усвідомили (до того ж недавно) необхідність повернення до національності свого народу, незначна, і тому всі розмови про плекання серед українського народу залишків його давньої моральної і політичної культури не мають практичного значення, народ сам зберігав їх, зокрема пісні історичного характеру.

Драгоманов підкреслював, що відняти в українців їх історію було б злочином проти народного духу, нехтування українською історією є політичною помилкою; тому що в цій же історії є такі сторони, знехтувати якими було б страшною моральною помилкою – досить нагадати про героїзм, який не раз виявляв народ малоруський. [2:3]

Вслід за Драгомановим, прихильниками ідеї національного виховання виступають Х.Д. Алчевська, Б.Д. Грінченко, І.Я.Франко й ін. Так, Франко, відстоюючи українську культуру, відзначає, що інтелігенція не в змозі виховувати народ у дусі патріотизму: „Чи, може, будете вчити народ моральності, чесності та совісності?” [17:46]

Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім'ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його "провінційним родичем, прихвоснем чужого”.

Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає виховання у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, a також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності. [6:130]

 

2. Ідея національного шкільництва М. Грушевського

Після Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка постать М.С. Грушевського є найвидатнішою в українській культурі. У 1894 р. він, за порадою свого вчителя. Володимира Антоновича, видатного українського історика, переїздить до Львова й обіймає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р Одним із головних завдань громадсько-наукової, літературної та освітньої діяльності Грушевського у цей період було, за його словами, "обстоювання українства як на російському, так і на галицькому грунті".

Рельєфно виступає велич його особистості в довголітньому (1897-1913) керівництві Науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка. З його керівництва починається новий період у праці та розвитку цього Товариства, в якому він виявив себе неперевершеним організатором наукового й літературного життя. Саме він перетворив Товариство з суто літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його ґрунті заснувати в Україні Академію Наук, та світова війна завадила йому цього досягти. Часи головування М.Грушевського в НТШ - це золота доба наукового розвитку українознавства і впровадження українознавчих дисциплін у світову науку. В його планах було зробити Товариство свого роду трампліном, з котрого українське національне життя мало піднятися на висоти повної культурної незалежності й знайти визнання свого академічного характеру в світових наукових колах. [6:131]

Товариство під керівництвом Грушевського з успіхом виконувало функцію найвищої української наукової установи в Галичині, яка мала сильний вплив серед українських науковців на Наддніпрянській Україні. Грушевський в той час був не лише найвидатнішим українським істориком, але й винятково здібним організатором. Проте він добре розумів, що головний центр українського наукового життя повинен бути в столиці України - Києві, але до 1905 року не було змоги заснувати наукового товариства з українським національним спрямуванням з причини насильної русифікації української культури на Наддніпрянщині.

Коли у 1905 році було скасовано заборону українства, проголошену 1876 року, київські науковці які гуртувалися в "Старій Київській Громаді та її органі "Киевская Старина", вирішили приступити до організації Українського Наукового Товариства. 29 квітня 1907 року на загальних зборах УНТ Грушевський був обраний його головою. За свою організаційну модель УНТ взяло Наукове Товариство ім.Т.Г.Шевченка. Грушевський, як голова НТШ у Львові та УНТ у Києві спричинився до об'єднання наукових сил із різних українських земель і до створення ще до 1918 року, як він писав згодом, безтитульної академії наук.

Дещо пізніше, у резолюціях, винесених на Всеукраїнському вчительському з'їзді що відбувався 5-6 квітня 1914 року в Києві, секція вищої школи ухвалила звернутися до Української Центральної Ради із заявою про організацію на основі УНТ Української Академії Наук як неминуче потрібного органу розвитку українознавства і взагалі науки українською мовою. У кінцевому результаті в 1920-1921 роках УНТ прилучилося і злилося з новонародженою Академією Наук. Давня мрія Грушевського, його попередників і співробітників створити всеукраїнське наукове вогнище до певної міри була здійснена.

Проте Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Поруч з нею він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями; співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник "Літературно-Науковий Вісник» (1898), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з'явилася "Українська Видавнича Спілка" - перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному історико-етнографічному та літературному часописі «Киевская Старина", що відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.

Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька. Намагаючись забезпечити нормальний розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.

Особливо слід відзначити заслуги Грушевського у відстоюванні права українського народу на навчання дітей рідною мовою. У боротьбі за українську мову він дуже ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах (у Львівському університеті йому вдається це зробити), енергійно піднімає голос за те, щоб створити приватні українські гімназії (у Львові вони таки були створені).

Грушевський прагне розвинути національну самосвідомість українського народу, роз'яснити йому, хто він такий і звідки з'явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений пише й публікує цілу низку відповідних статей, об'єднує їх у збірки "Хто такі українці і чого вони хочуть", "На порозі Нової України", "Вільна Україна".[6:132]

Ha теренах шкільництва Грушевський підкреслює, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для втілення цього принципу він видає "Історію українського народу". "Коротку історію України", Ілюстровану історію України" та інші навчальні посібники та науково-методичні статті.

Грушевський вважав, що серед усіх потреб розвою національного виховання потреба рідної школи є найголовнішою, бо народ який не має своєї школи, ніколи не виб'ється на самостійну дорогу існування; він може бути лише пасинком чужих народів. Отже, Грушевський; відстоюючи право українського народу мати свою народну мову і навчати своє підростаюче покоління цією мовою, зробив великий внесок у розбудову національної системи освіти в Україні. [6:133]

3. Педагогічна діяльність С. Русової

 

3.1. Ідея національної школи С. Русової

Софія Русова (1856-1940) народилася у с. Олешня на Чернігівщині. 3 1861р. проживала у Києві, закінчила гімназію. У 15 років Софія отримала дозвіл на відкриття дитячого садка на 20 вихованців. Завдяки знайомству з сім'єю Старицьких С. Русова стала палкою прихильницею української культури, познайомилася з П.Чубинським, М.Лисенком, М.Драгомановим, О.Пчілкою, П.Житецьким.

У 1874 р. С.Русова переїжджає до Петербурга разом зі своїм нареченим, відомим українським етнографом і фольклористом О.О.Русовим. Вона працювала у петербурзьких школах, пізніше - у дитячих садках Чернігова і Харкова, у Харківському Товаристві розповсюдження грамотності. Практична педагогічна діяльність справила вирішальний вплив на формування педагогічних поглядів С._Русової. У 1906 р. вона написала і видала "Український буквар" ( на основі розробок О. Потебні), в 1911 р. - "Початкову географію" та брошуру "Про колективне і групове навчання».

Принциповою основою змісту навчально-виховного процесу у дошкільних навчальних закладах та школах С. Русова вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу. Будучи редактором київського журналу "Світло" (1910-1914), у численних статтях обґрунтовувала і розвивала свої погляди на організацію українського шкільництва. Особливе місце в її науково-педагогічних дослідженнях займає проблема дошкільної та позашкільної освіти. Дошкільна освіта та виховання, на думку С. Русової, повинні базуватися на чіткій взаємодії з народною педагогікою і проводитися тільки рідною мовою. Позашкільна освіта має базуватися на системі вечірніх шкіл кількох типів: недільні школи, школи ліквідації неписьменності, повторно-додаткові, фахові і професійні школи, а також народні університети.[6:144]

Працюючи у відділі дошкільного виховання секретаріату освіти в уряді УНР, С.Русова брала безпосередню участь у розбудові української школи. Курс лекцій. прочитаний нею у Київському педагогічному інституті, вийшов з друку окремою книжкою "Позашкільна освіта" (1918). Основним принципом навчання і виховання в українській школі вона вважала народність, а педагогічним ідеалом - національно-релігійний.

У 1921р. С.Русова виїхала за кордон, де продовжила педагогічно-письменницьку діяльність, написала ще дві відомі роботи: "Західна Європа" та «Позаєвропейські країни» (1922 р.)[6:145]

 

3.2. Реалізація ідей С. Русової по національному вихованню сучасних молодших школярів

Софія Федорівна Русова велику увагу приділяла не лише розвитку дошкільних закладів, але й школі. Вона говорила: "… народові, який немає школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні!" [8,20]. С. Русова також наголошує, що школа – найдорожчий скарб кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. В праці "Нова школа" розкрито основні засади і принципи побудови початкової ланки національної школи, що має гуманістичне, загальнокультурне і патріотичне спрямування. Не застаріли ці принципи, бо й досі створення національної освіти в Україні стоїть тільки як завдання побудови державної, національної системи освіти, насамперед для українського народу і для тих народів, які майже не мали можливості національного виховання. Теоретичні принципи побудови системи національної освіти, спрацьовані Русовою, мають загальнокультурне значення. Вони можуть стати основоположними і в розбудові національних типів шкіл для народів, які проживають в Україні, – росіян, поляків, євреїв, болгар, угорців, румунів та інших народів. принципи, наповнені національним змістом, дадуть можливість створити навчальні заклади, в яких дитина росте з почуттям власної національної гідності, любові до Батьківщини і водночас поваги до інших народів, готовності до взаємного розуміння, взаємин спільної праці, спільних моральних обов’язків.[3:12]

Софія Федорівна вважала, що школа повинна бути національна по духу, не тільки по мові. Україна, якщо хоче стати поруч інших народів, повинна мати свідомих, активних, творчих громадян з широким поглядом на світ… Українська школа, національна по духу, повинна не тільки навчати, але, перш за все, виховувати…

Роки еміграції, пізнання європейської педагогіки ще більш утвердили думки Софії Русової про необхідність національної освіти і виховання. Вона стверджує: "Жодна правильна, розумово поставлена школа не може бути і не буде національною. Школа існує для конкретного народу, який визнає її дорогою для себе, потрібною йому установою, коли він бачить у ній щось своє , рідне – чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою пісню, бачить у школі свою працю. Все це мусить відбиватися у шкільному житті. Кожна школа, щоб бути близькою своєму народові, повинна бути пройнята його духом. ЇЇ учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитись зі світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу і завжди, через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до своїх національних обов’язків. Усяке усуспільнення дітей без їх національного виховання було б лише абстрактною метою…" [8,18].

Розробляючи ідею національної школи, С. Русова вказувала на те, що в програмі навчання перше місце належить програмам національним – мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, а також його психологічно – етичні риси.

Педагог вважала, що тільки школа, побудована на національному ґрунті, зможе врахувати індивідуальні особливості дитини, допоможе їй творчо розвинутися.

Головне у навчанні, повчала С. Русова, – це вираження характеру шляхом розвитку волі, розуму, пам’яті. Треба привчати дитину обмірковувати свої і чужі вчинки, використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром. Ні в якому разі не думати, що моральне виховання можна проводити якось окремо. Ним має бути пройняте все навчання, все життя.

Софія Русова мріяла, що в новій національній школі працюватиме вчитель, який в педагогіці буде постійно шукати чогось мистецького, творчого, відмінного від усякої традиційності і формалізму. Вона надавала великого значення підготовці здібних педагогів.

Не втратили актуальності до нинішніх днів слова Софії Федорівни про те, що бути гарним шкільним вчителем, педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки. Тільки великим зусиллям таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, вмілих практичних робітників і соціально об’єднаних, інтелектуально розвинену народну масу. [15:26]

Українська національна школа повинна "вбирати в себе усі поступові погляди закордонних реформаторів, але одночасно будувати свою нову національну форму, одповідаючи на перші потреби краю, на національні вимоги ладу". Мета всякої школи – "привчити до життя, розуміти його, найти в ньому своє місце" [8,19].

Таким чином, вимоги індивідуалізації виховання і організації всієї освітньої справи на засадах народності, займали в концепції української національної школи центральне місце. Розкриваючи шляхи здійснення національної школи й освітньої справи в Україні, вчена зазначала: "Підвалинами націоналізації школи бувають завше два начала: – безпосередня націоналізація педагогічних засобів виховання і навчання, цебто – рідна мова викладу і зміна програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільше громадської національної свідомості , – історія і географія рідного краю і народне мистецтво – музика, співи, орнаментика; друга підвалина національної школи – це єднання з людом…" [3,201].

Ще в 1907 році дослідниця в узагальненому вигляді виклала найважливіші засади нової національної школи й освіти в Україні, які в подальшій її теоретичній і практичній діяльності Набували поповнення, поглиблення, уточнення і зводились до наступного: школа повинна бути вільною від будь-яких станових, національних, релігійних обмежень, носити світський характер; на всіх ступенях школи повинно бути спільне навчання хлопчиків і дівчаток; систематичне шкільне навчання варто розпочинати з 7-річного віку; курс обов’язкової початкової школи повинен складати 6 років і містити певну систему знань про природу, людину і суспільство; обов’язковими навчальними предметами повинні бути: в І-ІІ рр. навчання – рідна мова, арифметика, початки природознавства, малювання, співи, географія України; ІІІ-ІV рр. – російська мова, арифметика, географія Росії, історія України, українська література, малювання, співи, рукоділля; V-VI навчання – художнє читання та історія української і російської літератури, історія і географія Росії, географія, коротка історія культури, загальні відомості з фізики, хімії, ґрунтознавства і ботаніки в застосуванні до сільського господарства, елементи законодавства, геометрія, Закон Божий в усі роки, за бажанням батьків; визначається загальний державний зміст освіти обов’язків для всіх шкіл, але з правом шкільних рад внесення змін у зміст предметів; використання підручників, навчальних посібників, методів навчання; обов’язок шкільних рад – організувати в селах навчання безграмотного дорослого населення з метою виховання національної самосвідомості, прилучення широких трудящих мас до освіти, культури; відкриття українських учительських семінарій; керівництво і організацію справами шкільної освіти передати до рук органів місцевого самоврядування, до складу яких входили б і вчителі.

Це далеко неповна і недостатня схема організації загального початкового всеобучу, зазначала С. Русова, яку бажано було б критично оцінити, внести зміни і доповнення, удосконалити.

Вже тоді, на початку ХХ століття, С. Русова вірила в те, що для України настав час мати власну національну школу і систему освіти, які б забезпечували учням високий рівень розумового, фізичного, естетичного, морального розвитку, працелюбства, усвідомлення національної гідності, прав і обов’язків громадянина своєї держави. Вчена мріяла про школу, в якій лунає пісня народна, красуються усякі вироби народні і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психологічне задоволення учням, сприяє вільному розвиткові їх духовних сил; все своє свідоме життя присвятивши творенню такої школи.[11:35]

Вважаючи за необхідне поставити в основу виховної праці в школі культ своєї Нації і Батьківщини, С. Русова наголошувала, що виховуючи не можна вбивати в дитині особистість, бо усе багатство нації в людях, в особах, усе життя її у вільному розвиткові усіх здібностей її громадян. Українському народові потрібні: міцні духом діячі, особи з міцним характером і ясним розумінням народного життя, науково усвідомлені про його потреби. Тому головним завданням школи вона вважала допомогти дітям у процесі самовизначення, маючи дві мети: розвивати усі природні скарби, щоб стати людиною в найкращому розумінні і знати, яку користь принести власним життям другим людям. [15:48]

Доводячи необхідність національної школи С. Русова підкреслювала, що навчаючись любити і свідомо ставитися до свого народу, до свого краю, ми разом з тим навчаємося шанувати і других людей, що живуть поруч з нами. Вона вказувала, що "замість зненависті та страшного національного егоїзму треба виплекати в собі таку людяність, виробити такі дружні взаємні відносини одного народу до другого, при яких війна стала би неможливим пережитком і поступ міг би скрізь вільно ширитися в умовах забезпеченого всіма народами миру" [10, 15]. При цьому "заховуючи лояльність до власної народності, треба розвивати таке розуміння всесвіту і доброго до нього почуття, щоби не втратити при цьому жодної риси, потрібної для виховання доброго національного горожанства…"

…"Друзі, ми мусимо свідомо носити ім'я українців. Знати всі скарби, що заховані в українській землі. В цій праці нова школа мусить об єднати учнів і учителів. Потроху, цеглину за цеглиною, збудуємо ми таку школу, котра б справді вся була пройнята національним свідомим натхненням…" – писала Софія Русова [10, 16].

Отже, можна зробити наступні висновки:

1. Софія Федорівна Русова велику увагу приділяла не лише розвитку дошкільних закладів, але й школі.

2. В праці "Нова школа" розкрито основні засади і принципи побудови початкової ланки національної школи, що має гуманістичне, загальнокультурне і патріотичне спрямування.

3. Розробляючи ідею національної школи, С. Русова вказувала на те, що в програмі навчання перше місце належить програмам національним – мова, література, історія, географія свого народу, його давні закони, а також його психологічно – етичні риси.

3.3. Концепція національного виховання у творчості С. Русової

Над концепцією національного виховання С. Русова працювала багато років, це була основна ідея і тема, що поєднувала в собі більшість її досліджень.

С. Русова уособлювала глибокого психолога, педагога і методиста. Це той рідкісний випадок, що дає змогу розглянути дитину і процес її виховання цілісно.

Аналізуючи світовий досвід, С. Русова ставить питання про те, на якому ґрунті засновувати українську школу, якими принципами вона має керуватися. Орієнтири ж слід шукати у Т. Шевченка:

І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!

Це означає, що школа й освіта мусять вбирати в себе всі прогресивні здобутки закордонних реформаторів і одночасно створювати свою систему, відповідаючи на потреби свого краю, на національні вимоги, враховуючи історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл. С. Русова пише: "...час іде й народ, що не має своєї школи, попасає задніх! Йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні" [9:18].

Найперше, це теорія і практика вільного виховання, поєднана з ідеями експериментальної педагогіки: ідеї Овіда Декролі й Адольфа Фер'єра, Георга Керштенштайнера і Себастьяна Фора. В статті "Ідейні підвалини школи" (квітень, 1913) вона зазначає, що національне виховання має "ввібрати в себе всі поступальні погляди закордонних реформаторів, але водночас будувати свою нову форму на національному ґрунті, зважаючи на національні потреби краю. Єднаючи своє й чуже, вона може дати новий тип школи, що відповідатиме найкращим поступальним педагогічним принципам, водночас не розірве зв'язку з народним життя характерними рисами нашого культурного розвитку й громадського життя".

Під "чужим" Русова розуміє вільний розвиток дитини тобто її саморозвиток, індивідуальний і диференційований підхід до кожної дитини, формування у грі, фізичному вправлянні, у осмисленій дії, спрямованій на працю розуму й рук. Софія Русова – прихильниця ідей вільного, а відтак, активного виховання в інтерпретації Овіда Декролі й Адольфа Фер'єра.

З огляду на завдання розбудови національної школи вона переймається й засвоює ідеї Себастьяна Фора і Георга Керштенштайнера про систему громадянського виховання, свідомого патріота й відданого трудівника своєї батьківщини.

Не будемо спрощено підходити до оцінювання значення закордонного досвіду Русовою як простого запозичення. Такого не буває, а надто коли ідеї й надбання пропускаються через творчу свідомість, через світогляд такої творчої, непересічної особистості, як Софія Русова. Вона дивилась на зарубіжні здобутки й чужоземний досвід лише й тільки крізь призму обробки ідей української національної школи. [3:138]

Водночас і в Росії наприкінці XIX – початку XX ст. формується рух за перебудову системи освіти стосовно її наближення до потреб життя народу. В Росію проникають і розвиваються, набувають своєрідного звучання ідеї вільного виховання, що базуються на психологічному вивченні дитини, дитячого організму. Це ідеї Вентуеля, Зінківського. Але в цьому, суто педагогічному плані, Русова орієнтується на західний досвід, бо, як відомо, що все російське не завжди позитивно сприймалося українофілами. В цей час у руслі концепцій національного виховання набирають нового звучання положення про народність. Цим терміном – народність виховання, освіти, – оперували в Росії різні політичні сили – від консервативних кіл на чолі з М. Катковим, і Толстим (міністром освіти), до демократично-радикальних сил, які у своїх міркуваннях ішли від ідей Костянтина Ушинського, тобто від ідей "слов'янофільської метафізики про самобутню душевну субстанцію, що складає характер народу, й сплітається тут з демократичними вимогами конкретного й близького вроду виховання" [9:25].

Софія Русова вживає народне як національне, і розглядає навчально-виховний процес як суто національний феномен, що має виходити з потреб та інтересів народу, базується на досягненнях культури, традиціях народу й останніх світових досягнень науки.

Цей її потяг до національного виростає з ідейно-політичного руху української інтелігенції проти національного приниження, меншовартості, за розвиток своєї культури на основі справедливості, свободи й права. Вона була найактивнішою учасницею просвітницького руxy в Україні, членом Київської громади, чернігівської та київської філій чи осередків відділень Просвіти, де спілкувалася з такими визначними діячами національно руху України, як П. Чубинський, М. Драгоманов, В. Грінченко, С. Черкасенко, Г. Шерстюк та ін.

Український просвітницький рух, у якому брала активну участь Софія Русова, виробив свої вимоги до організації та функціонування школи та виховання – найперше, національне виховання (його засади – рідна культура, традиції), це вимоги демократичного й гуманістичного підходу до організації освіти, природовідповідності виховання й формування дитини в праці. [3:88]

Сукупність цих принципів була висунута просвітницьким рухом України в усіх галузях ідейного життя. Софія Русова конкретизувала його і розвинула на ниві виховання дитини в своїх статтях, виступах, лекціях, на практиці, у видавничій діяльності.

Як демократ-гуманіст, просвітитель Софія Русова ознайомлює українського й російського читача (за відсутності української преси) із засадами просвітницького руху в Україні, з діяльністю українських земств щодо розвитку шкільництва, з виховними ідеями філософа Григорія Сковороди, з життям і творчістю великого Шевченка. Вона пропагує також наукові доробки представників української педагогіки, зокрема, Якова Чепіги. Чималий її доробок і на етнографічній ниві, де вона вивчає фольклористичні та етнографічні дослідження, збагачуючи їх новими фактами, власними спостереженнями й висновками.

Це джерело педагогічної творчості Софії Русової – демократично-гуманістичний, народний, національний, просвітницький характер її ідейних спрямувань став однією з головних засад власних педагогічних поглядів. І третім джерелом, чи не найважливішим, постає особистісне начало, неповторна індивідуальна самобутність, коли любов до української культури, літератури, традицій у поєднанні з палкою любов'ю до дітей, талантом педагога створили основу для культурно-просвітницької, педагогічної діяльності [19:52].

Психологічна вимога для людини і нації одна, проста й органічна: щоб усе виховання, навчання ґрунтувалося на пошані особи – як індивідуальної, так і особи національної. Рідна мова у вихованні й освіті – то є найкращий інтимний провідник думок, почувань, вражень, – писала вона.

Недарма всі сучасні педагоги надають такого значення національному вихованню.

Звичайно, складно й неможливо охопити всі сфери інтересів просвітительки. Хочеться підкреслити, що вона наша сучасниця і її голос набуває особливого звучання у зв'язку з розбудовою держави та зміною підходів до філософії освіти і виховання.

Звернімо увагу: висуваючи на перше місце національне, вона толерантно, уважно й неупереджено ставилася до чужого, пропагувала, переносила національний ґрунт те, що видавалося їй значущим для розвитку науки, освіти, культури.

Вона писала: "Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь, і чим свідоміше громадянство, тим з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, забезпечення їм найкращих умов життя". А вчителі, вихователі, науковці повинні виконувати саме це – забезпечувати умови навчання й виховання нашого майбутнього.

Цим Софія зробила вибір на все життя: українським дітям, організації дитячих закладів, шкіл, притулків присвятила вона слою невтомну енергію. Сама писала підручники, упорядковувала лекції, збирала по світу найцінніші перлини педагогічної думки і систематизувала їх у глибокі роздуми про майбутню національну школу. Софія Федорівна залишила багату спадщину теоретика й практика, чиї твердження щодо навчання і виховання не втратили своєї актуальності й сьогодні. [13:18]

"Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь" – то Софіїні слова, мовлені сто літ тому. І ще: "Сучасна українська школа не дає дітям освіти, бо суперечить усім вимогам педагогічної науки, всім потребам народного життя, вона калічить розум і душу дитини, одриває її від родини й, несвідому, кидає на розпуття, без усякого виховання, без певної освіти, вона не відповідає національному духовному складові українського народу, й народ зневірився в цій школі..."

Ще минулого століття Софія Русова мала концепцію розвитку української національної школи, стверджуючи, що нація народжується коло дитячої колиски, що тільки на рідному ґрунті, серед рідної пісні й слова здатна вирости національно свідома дитина [10].

Такий рідний і простий до геніальності був і її буквар, упорядкований 1906 р., "Читанка" з рядками Сидора Воробкевича: "Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має". Працю Русової "Теорія і практика дошкільного виховання" видали навіть у Празі, так само як підручники "Географія Європи" та "Географія позаєвропейських країн". Її педагогічними статтями зачитувалися у журналі "Світло", який вона редагувала, а лекціями заслуховувалися студенти Фребелівського педагогічного та Комерційного інститутів у Києві, де вона викладала, а згодом в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова у Празі. [11:54]

Таким чином, проаналізувавши концепцію національного виховання у творчості С. Русової, можна зробити наступні висновки:

1. Над концепцією національного виховання С. Русова працювала багато років, це була основна ідея і тема, що поєднувала в собі більшість її досліджень.

2. Софія Русова вживає народне як національне, і розглядає навчально-виховний процес як суто національний феномен, що має виходити з потреб та інтересів народу, базується на досягненнях культури, традиціях народу й останніх світових досягнень науки.

3. З творів С. Русової випливає, що психологічна вимога для людини і нації одна, проста й органічна: щоб усе виховання, навчання ґрунтувалося на пошані особи – як індивідуальної, так і особи національної.

 

 

4. Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка

 

Іван Огієнко (1881-1971) народився в м. Брусилів Житомирської області. Закінчив Київський університет, де згодом працював доцентом, професором. Добре знав і вивчав історію школи в Україні.

Написав ряд підручників для українських шкіл: "Рідна мова” (1917), “Рідне писашя” (1918), "Українська граматика" (1918), "Украінські шкгльиг мотиви" (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м.Києві. приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Варшави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII-XVIII_ст.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.

У 1918-1920 рр. І.Огієнко керував Міністерством освіти і віросповідань Української Республіки та Кам'янець-Подільським державним українським університетом. За дорученням уряду Директорії він видав наказ про перехід на українську мову викладання в школах усіх типів; створив комісію з опрацювання українського правопису; видав постанову про запровадження обов'язкового безкоштовного навчання дітей шкільного віку.

Головним у розвитку духовності української молоді І.Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І.Огієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнських ідеалів.

Згідно з цим, основними завданнями освітньо-виховного процесу в навчальних закладах України повинні бути: українізація всіх типів навчальних закладів; доступність і єдність навчання; створення системи підготовки національних педагогічних кадрів. [6:145]

 

 

5. Національний виховний ідеал Г. Ващенка

 

Г. Ващенко обгрунтовано вважав, що ідеал не може бути постійним, він повинен удосконалюватися. «Розв'язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також приймати до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або принаймні ослаблювати». Тому на формування ідеалу вихованця в сучасних умовах впливають процес державотворення в Україні, загальна демократизація, гуманізація і гуманітаризація національної системи освіти та виховання, стан суспільно-економічного, політичного і духовного життя суспільства, дія всіх суспільних інститутів та ідеологічної системи, загальнолюдські, національні та конкретні професійні цінності. їх перетворення в ідеал виховання також залежить від здатності вихованця усвідомлювати та сприймати їх, а згодом творчо трансформувати суспільний ідеал в особистісний.

На сьогодні в українському суспільстві склалася така ситуація: комуністичні ідеали зруйновано, а обгрунтування інших, дійсно українських, гуманних натомість йде вкрай повільно і незадовільно. Це позначається на зростанні злочинності та смертності в суспільстві, зниженні рівня добробуту, політичної активності українських громадян, втраті ними моральних критеріїв поведінки, позитивних життєвих орієнтирів. Негативні наслідки цих явищ позначаються, першою чергою, на вихованні.

На долю сучасного покоління українських вихователів випала важка і відповідальна місія – формування і обгрунтування ідеалу українського виховання. Для цього необхідно, по-перше, критично проаналізувати ідеали виховання, що мали місце в наукових доробках, творах видатних вітчизняних філософів, педагогів і літераторів, зробити об'єктивні висновки та визначити шляхи творчого застосування їхніх провідних думок; по-друге, об'єктивно оцінити кризу виховання в Радянському Союзі взагалі та сучасної системи національного виховання в незалежній Україні зокрема; по-третє, визначити філософську методологію сучасної української педагогіки, обгрунтувати її гуманістичну парадигму, втілювати цю парадигму в суспільну свідомість та зробити провідною мотивацією професійної діяльності українських педагогів; по-четверте, відповісти на таке запитання: «В чому полягають цілі й смисл існування людини взагалі та в Українській державі – зокрема?»

В руслі сучасних гуманістичних тенденцій педагогічна наука досить чітко визначає основні цінності в національній системі виховання й освіти: це – пріоритет інтересів Людини, орієнтація на загальнолюдські цінності, допомога вихованцю самоактуалізуватись у житті, спрямованість виховних зусиль не до людини, а до її особистості. Таким чином відбувається пошук людиною своєї особистості. Тому виховний ідеал має бути конкретним і сприяти пізнанню вихованцем самого себе, його творчій самореалізації. Такий підхід є дійсно особистісним.

Проаналізуємо два підходи до визначення ідеалу виховання: Г. Ващенка і Г. Сковороди. На ідеалі національного виховання Григорія Ващенка акцентують увагу багато авторів під час формування сучасного ідеалу. В його основі – критика «більшовицького» ідеалу виховання і необхідність опори на загальнолюдські та національні цінності, що є духовним надбанням українського народу. До загальнолюдських цінностей належать закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, визнання ідеалів любові й краси. Носієм усіх цих цінностей є християнська релігія. Вона орієнтує людину на служіння Вищому ідеалові.

Водночас, людина народжується і живе в конкретному національному середовищі. Таким чином, ідеал національного виховання грунтується на служінні Богові і своїй нації. Бог – це абсолютна Правда, Любов, Справедливість, Краса тощо. Нація – реальна земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному розумінні виховний ідеал, за Г. Ващенком, – людина, яка служить Богові й Україні.

На його думку, благом для Батьківщини є:

1) державна незалежність, можливість українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське й релігійне життя;

2) об'єднання всіх українців, незважаючи на їхнє територіальне походження, церковну приналежність, соціальний стан, в одну спільноту з єдиним творчим прагненням і високим патріотизмом;

3) справедливий державний устрій, що підтримував би лад у суспільстві й водночас забезпечував особисті права і волю кожного громадянина, сприяв розвиткові й прояву його здібностей для загального блага;

4) справедливий соціальний устрій, за якого зникла би боротьба між окремими суспільними групами;

5) високий рівень народного господарства і справедлива його організація, без елементів експлуатації, що забезпечувала б матеріальний добробут всіх громадян;

6) розквіт духовної культури українського народу: науки, мистецтва, освіти; піднесення її до найвищого світового рівня;

7) високий релігійно-моральний рівень українського народу, втілення в життя вчення Христа;

8) здоров'я українського народу, зведення до мінімуму його хвороб і виродження.

Така орієнтація виховного ідеалу приводить до категоричного протиставлення українського національного виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, яка грунтується на матеріалізмі й атеїзмі; а з іншого – національно-соціалістичній ідеології фашизму з її проповіддю культу сили і зневаги до людини.

На думку І. П. Підласого, виховний ідеал Ващенка має пасивний характер. «Напевно, головним недоліком вибудованого Г. Ващенком виховного ідеалу, як, до речі, і багатьох інших подібних ілюзорних схем, є той, що в ньому загубилася людина. У цій частині ідеал Г. Ващенка нічим неї кращий за комуністичний, де людину заховали ще глибше, вивівши на поверхню колектив, державницькі та ідеологічні; вартості. Такий ідеал, як підтверджує історія, ніколи не стає дієвим орієнтиром виховання». Важко не погодитися з ним адже багато тверджень Г. Ващенка є абстрактними і не приваблюють сучасну молодь. Виховний ідеал має чітко окреслити основні життєві орієнтири українського громадянина з урахуванням політичних, соціально-економічних, культурних і релігійних реалій сьогоднішньої України, дати конкретні відповіді на складні питання сьогодення, врахувати гуманістичні орієнтири розвитку світової філософської та педагогічної наук. Центром сучасних філософських, психологічних і педагогічних концепцій поступово стає людина й, першою чергою, її особистість. На нашу думку, з робіт Григорія Ващенка слід брати глибоку любов до українського народу, високий професіоналізм, відданість Батьківщині та цим смислом наповнити сучасний ідеал українського виховання. [19]

 

 

 

 

 

 

 

6. Х. Д. Алчевська як носій національних освітніх ідей

Христина Данилівна надавала величезного значення освіті народу, присвятивши все своє життя йому, вважаючи це своїм покликанням, вірячи в те, що саме так вона зможе принести найбільшу користь. Народилася Христина Данилівна у 1841 році у місті Борзна, що на Чернігівщині, в сім'ї викладача місцевого училища та випускниці Смольного інституту. У дитинстві та юності Христина багато читає, пише вірші, відвідує молодіжні гуртки, зокрема «малоруські», де багато дискутували, говорили про народ, про те, що можна зробити для народу; бере участь у самодіяльних театральних виставах [22:98]. Завдяки постійній самоосвіті вона мала глибокі і ґрунтовні знання з багатьох дисциплін, чудово знала вітчизняну й зарубіжну літературу, і хоча і була самоучкою, тому що батько був проти навчання грамоти жінок, у тому числі і рідної доньки, виділялася рідкісною начитаністю. Водночас вона вперше пробує свої сили як педагога – навчає грамоті сільських дітей. [4:2]

Відвідування театру також стало невід'ємним компонентом системи морально-етичного виховання в сім'ї батьків Х.Д. Алчевської. Театр справляв на неї глибоке незабутнє враження. Завдяки своїй наполегливості й завзятості в оволодінні грамотою і залученню до національної і світової культури у Христини Данилівни в юнацькому віці виявився неабиякий сценічний і літературний талант. Про її сценічне обдарування писали в газетах і пророкували дівчині блискуче акторське майбуття. Однак батько Х.Д. Алчевської чинив опір подальшому розвитку сценічного таланту доньки й не відпустив її навчатися. А втім, Христина Данилівна і сама бачила своє майбутнє на іншому поприщі. Пізніше у своєму щоденнику вона напише: «У дні юності знавці визнавали у мені великий драматичний талант. Якщо це дійсно вірно, то я горда і щаслива, що віддала його не дозвільному, ситому натовпу, а мужицькій хатині, в якій під час мого читання «Грози» Островського чулися гучні ридання» [1:84].

Усе свідоме життя X.Д. Алчевської, її багатогранна громадсько-освітня і педагогічна діяльність були пов'язані із образом великого поета України, революціонера-демократа Т.Г. Шевченка.

У ранній юності, пройнявшись почуттям глибокої поваги й безмежної любові до Т.Г. Шевченка, X.Д. Алчевська пронесла його крізь усе життя. Про захоплення Христини Данилівни творами великого Кобзаря, про любов до народного поета, зокрема, свідчить її лист до відомого українського письменника, палкого прихильника дружби російського й українського народів М.І. Павлика: «Юна, запальна... я так декламувала «Наймичку», «Катерину», «Тополю» та інші... твори нашого геніального поета, що не було слухача, починаючи від хати й кінчаючи панськими хоромами, в яких я не викликала б сліз...» [7:4].

Особливого впливу на погляди Алчевської спричинило спілкування з відомими прогресивними діячами та письменниками того часу, діяльність яких були взірцем високої культури. Умови формування власної системи світогляду Христини Данилівни дали змогу їй реалізуватися у творчому плані повною мірою. І, як результат, уже крізь призму сформованої цілісної системи поглядів, нести культуру та національні освітні ідеї до народу через такі види діяльності: 1) художньо-сценічну; 2) педагогічну; 3) громадську; 4) публіцистичну; 5) сімейно-виховну.

У 1862 році, після заміжжя й переїзду до Харкова, X.Д. Алчевська стає членом харківського гуртка «Громада», яким керує її чоловік О.К. Алчевський. «Громади» – це організації української ліберальної буржуазно-поміщицької інтелігенції, що набули поширення у 60-х – 90-х роках XIX століття у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах України. «Громадівці» вели як легальну, так і нелегальну роботу у сфері культури: організовували недільні школи, видавали дозволену та заборонену літературу українською мовою, збирали матеріали з етнографії та фольклору. Царський уряд звинуватив їх у «сепаратизмі». Тому в 1876 році діяльність «Громад» була заборонена. [12]

«Я вся палала бажанням зануритися у суспільну діяльність і зробити у житті щось велике, добре», – пише Х.Д. Алчевська у щоденнику. Вона не припиняла шукати заняття «до душі», і через своє прагнення робити людям добро «безкорисливо і безвідплатно» звернулася до викладацької і суспільної діяльності у недільних школах, розповсюдження яких припало на кінець 50-х років XIX століття. Але перша спроба російської інтелігенції навчати народ закінчилася невдачею – 10 травня 1862 року недільні школи були заборонені царським урядом і на декілька років такі школи припиняють своє існування. Алчевська через багато років у своєму щоденнику яскраво описала «відчай і плач дітей», яким оголосили про вимушене закриття школи.

Не бажаючи кидати розпочату справу, Христина Данилівна продовжує нелегально навчання своїх учениць у себе вдома. Так їй вдалося організувати роботу власної домашньої школи, яка поклала початок діяльності безкоштовної Харківської приватної жіночої недільної школи. Беззмінним керівником цієї школи понад 60 років була Х.Д. Алчевська. Школа набула лави і стала визнаним організаційно-методичним центром недільних шкіл не тільки України, а й усієї Росії. До неї за досвідом приїжджали з найвіддаленіших губерній Росії та країн Європи.

Внаслідок русифікаторської політики царського уряду Х.Д. Алчевська не могла навчати дітей українською мовою, але вона рішуче виступала за природне право українського народу розвивати національну культуру, за навчання в школах українською мовою.

Велике виховне значення Х.Д. Алчевська надавала шкільним святам, які влаштовувались на честь видатних письменників. Лекція про життя і діяльність письменника супроводжувалася читанням уривків з його творів, хоровим співом, виступом запрошених співаків і музикантів.

Ці вечори давали можливість Х.Д. Алчевській вийти далеко за рамки шкільних програм, знайомити учнів з творчістю письменників – революційних демократів та прищеплювати любов до їх творчості. Так, наприклад, шкільний вечір, присвячений 50-річчю з дня смерті Т.Г. Шевченка, проходив після великого вечора, організованого в міському театрі. Х.Д. Алчевська пише: «Чарівливість цього свята сильніше діяла на душу і вище піднімала настрій. Оратор був той же, але перед ним була не нарядна аудиторія, а жінки, дівчата і підлітки з народу, з того самого народу, з якого вийшов геніальний поет» [1: 214].

У статті «Російська література 1904 року» І.Я. Франко дав високу оцінку просвітницько-педагогічній діяльності Х.Д. Алчевської. Вона, писав письменник, «роками діяла, щоб у самому Харкові та навколишніх селах проводити систематичні лекції неділями та святами. Залучені нею власне для цього інтелігентні доповідачі та доповідачки читали найістотніші твори російської та української белетристики, так само й популярно-наукову літературу, при цьому часто нотували незвичайно цікаві зауваження та погляди слухачів. Так одна з найоригінальніших книжок російської літератури – двотомній твір «Що читати народові?» – єдина у своєму роді досконала анкета про доступну тоді російському народові літературу» [4:11].

З метою популяризації досвіду недільних шкіл, ефективних методів навчання, програм викладання за ініціативою Х.Д. Алчевської у журналі «Русская школа» почала публікуватися рубрика «Хроніка недільних шкіл», матеріали якої вона сама редагувала. Як і всі так звані «нові люди» X.Д. Алчевська була великою ентузіасткою. Привертаючи увагу громадськості до проблем освіти народу, Алчевська зуміла об'єднати навколо себе та залучити до справи освіти народу багатих інтелігентних сил – прогресивних науковців, письменників, діячів культури.

Значну частину своєї подвижницької енергії Х.Д. Алчевська присвятила пропаганді художньої літератури і книжці взагалі. Чудовий знавець вітчизняної і зарубіжної класики, людина тонкого естетичного смаку, до того ж обдарована літературними здібностями, вона свого часу вела жваве листування з Л.М. Толстим, с. І. Тургенєвим, Ф.М. Достоєвським, Г.І. Успенським, М.І. Павликом, І.Я. Франком та іншими прогресивними діячами тогочасності. У своїх щоденниках Христина Данилівна, будучи блискучим публіцистом, яскраво і емоційно описує події, зустрічі, які справили на неї враження і які пов'язані з організацією жіночих недільних шкіл у другій половині XIX – на початку ХХ століття. Щоденники Х.Д. Алчевської – безцінне джерело для пізнання минулих подій, розуміння її духовного світу, прагнень, сумнівів та почуттів. Але вони не є єдиним творінням її публіцистичної обдарованості. Основні просвітницько-педагогічні ідеї Христина Данилівна виклала у мемуарах «Прожите й передумане», чисельних методичних статтях, дидактичних оповіданнях. Результатом навчально-методичної співпраці вчителів

Харківської приватної жіночої та інших недільних шкіл, а також великої групи науковців, став вихід у світ друком «Книга дорослих» – перший в історії вітчизняної народної освіти посібник для читання, складений з урахуванням специфіки навчання дорослих [17:100]. Х.Д. Алчевська впорядкувала спеціальні «Каталоги книг» для шкіл цього профілю, а також «Програми викладання у недільних школах».

Протягом кількох років Х.Д. Алчевська та педагогічний колектив Харківської жіночої недільної школи з'ясовували, чи розуміє читач сутність прочитаного, як засвоїли зміст творів, чи сподобалась книжка у цілому. Бесіди велися за спеціально підготовленими запитаннями.

Відповіді й переказ усього змісту записувалися дослівно. Було зібрано понад 1500 матеріалів і відгуків на твори О.Пушкіна, М.Лермонтова, М.Гоголя, Марка Вовчка, І.Тургенєва, Ф.Достоєвського та ін. Підсумком цієї копіткої роботи Христини Данилівни та її вчителів-сподвижників став анотований методико-бібліографічний покажчик книжок у трьох томах для народного й дитячого читання «Що читати народові?» (1884 – 1906). У третьому томі було вміщено цінний розділ «Видання дня народу українською мовою». Серед рекомендованої української класики − твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, П.Куліша, Ю.Федьковича, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Лесі Українки та інших видатних українських поетів та письменників. Появу такої книжки вважали «надзвичайним явищем», а саме видання – «розумною книгою». Свої багаторічні спостереження X.Д. Алчевська підсумувала у передмові до третього тому. Вона писала: «Особливої літератури читачі з народу не потребують, вони тонко розуміють і цінують все велике, прекрасне, талановите у нашій загальній літературі». У цих словах міститься глибока віра й повага педагога до свого народу, відстоювання демократичних принципів народної освіти. Книга «Що читати народові?» переконливо спростовувала твердження буржуазно-поміщицьких ідеологів про те, що простим селянам недоступні твори великих поетів і письменників.

«Алчевська була не тільки піонером нового методу навчання дорослих, але й ефективно прищеплювала народну культуру у місті, щоб селяни, які переїжджали до нього, краще пристосовувались до міського життя», – писала у своїй статті М. Богачевська-Хом'як, відома дослідниця жіночого українського руху, професор Гарвардського університету й віце-президент Союзу Українок Америки, даючи оцінку діяльності Х.Д. Алчевської [14:8].

Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр. дала X.Д. Алчевській можливість знайти ще один шлях зближення з простим народом, надати йому допомогу – працювати в лікарнях, де знаходилися поранені солдати. Спілкування з ними все більше укріплювало її віру, характерну для демократичної інтелігенції тієї пори, у «відважний, великодушний, самовідданий народ», з яки Христина Данилівна зв'язувала майбуття держави.

У подружжя Алчевських було шестеро дітей, для яких Христина Данилівна організувала так звану сімейну школу, у якій вона змогла повністю реалізувати всі свої напрацьовані педагогічні ідеї та виховні методики. Молодша донька Христя писала пізніше у своїх спогадах: «Виховання було таким, що розвивало в мені фантазію художнього нахилу, естетику, а також знайомість з чужою мовою і світовою літературою» [14:34].Христина Данилівна прищеплювала своїм дітям захоплення вітчизняною і світовою літературою та мистецтвом через любов до книги. Особливого шанування надавалось творам Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, М.Г. Чернишевського, О.І. Герцена та ін. Дітям вголос читалися твори великого Кобзаря, навіть рідкісні у той час вірш «Кавказ» і поему «Сон». За спогадами доньки Х.Д. Алчевської Христі, батьки мріяли поставити у Харкові за власні кошти пам'ятник Т.Г. Шевченкові. Відомо, що ця мрія здійснилась у 1898 році, коли в саду Алчевських поблизу недільної школи було встановлено чудовий бюст Т.Г. Шевченку відомого скульптора В.О. Беклемішева. Це був перший пам'ятник великому Кобзареві у світі [5:170].

Завдяки всебічному, насиченому вихованню та високодуховній, гуманній атмосфері, яка панувала у сім'ї, а також взаємній любові, пошані, доброзичливості у стосунках між її членами, кожен з них знайшов свою нішу у житті відповідно своїх обдарувань. Усі вони залишили помітний слід в історії національної культури. Старший син Дмитро досяг наукового ступеня кандидата природничих наук, при цьому добре грав на віолончелі й малював: наступний за віком, Григорій, закінчивши Московську консерваторію, став композитором та вокальним педагогом; третій, Микола, відомий не лише як педагог, але й як укладач першого радянського «Букваря» ( 1 9 1 9 р.) та автор кількох романів російською мовою; Іван став відомим оперним співаком, феноменальний голос якого та віртуозна гра на фортепіано лунали зі сцен багатьох країн, завдяки чому він вніс помітний вклад у скарбницю світового музичного мистецтва; донька Анна, майбутня дружина відомого архітектора О.М. Бекетова, була обдарованою здібностями до живопису, закінчила Харківську художню школу; найменша з дітей Христина відома як талановита поетеса, прозаїк, авторка двох драматичних поем, літературний критик і публіцист та перекладач. Вона також гарно співала і малювала, відвідувала Харківську художню школу, захоплювалась заняттями в драмгуртку, але все ж більшу частину свого короткого життя віддала праці на збагачення літературно-мистецької скарбниці рідного народу [5:169].

Підсумовуючи, можна сказати, що Х.Д. Алчевська жила та творила у часи, які збігалися з розквітом вітчизняних національно-культурних традицій. Представники демократичної культурної громадськості намагалися використати будь-яку можливість для залучення населення до надбань вітчизняної культури, історії, етнографії, літератури, мови, до розуміння національного українського питання. Х.Д. Алчевська, як представник прогресивної української інтелігенції, несла культуру та національні освітні ідеї народу через творчу діяльність, яка мала різноманітні форми: художньо-сценічну; педагогічну; громадську; публіцистичну; сімейно-виховну. Її доробок сприяв формуванню культурної спадщини нашої держави та українського народу.[2:4]

 

Висновок

Отже, ідеї національного виховання у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст. на початку ХХ ст. були представлені такими діячами: М._П._Драгоманов, М. Грушевський, С. Русової, І. Огієнка, Г. Ващенко, Х. Д. Алчевська.

Основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає виховання у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, a також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності. [6:130]

Грушевський вважав, що серед усіх потреб розвою національного виховання потреба рідної школи є найголовнішою, бо народ який не має своєї школи, ніколи не виб'ється на самостійну дорогу існування; він може бути лише пасинком чужих народів. Отже, Грушевський, відстоюючи право українського народу мати свою народну мову і навчати своє підростаюче покоління цією мовою, зробив великий внесок у розбудову національної системи освіти в Україні. [6:133]

Основою змісту навчально-виховного процесу у дошкільних навчальних закладах та школах С. Русова вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу. [6:144]

І. Огієнко вважав, що основними завданнями освітньо-виховного процесу в навчальних закладах України повинні бути: українізація всіх типів навчальних закладів; доступність і єдність навчання; створення системи підготовки національних педагогічних кадрів. [6:145]

Г. Ващенко присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі християнського ідеалу. Він був переконаний, що українська національна система освіти може існувати тільки на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини. [6:146-147]

Серед плеяди видатних діячів освіти кінця ХІХ ст. харківська вчителька Х. Д. Алчевська у своїй діяльності на ниві освіти багато зробила для розвитку недільних шкіл в Україні. У історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання дорослих грамоти.

 

Список використаної літератури:

1. «Алчевская X.Д. Передуманное и пережитое: Дневники, письма».

2. Гурова О. М.«Національне виховання як складова духовного розвитку громадянина України», 2007 р.

3. Зайченко І.В. Педагогічна концепція С. Русової. – Чернігів, 1996. – 116 с.

4. Калинина Т. Христина Алчевська // Слово. – 2002. – №4. – С. 10–11;

5. Кулик Н.А. Особливості сімейного виховання в родині Алчевських // Педагогіка та психологія. Збірник наукових праць. – Х. – Вип.. 17. – 2001. – С. 168 – 173.

6. Левківський М. В. «Історія педагогіки», навчальний посібник, Київ – 2008 р. 188 с.

7. Мухін М.І. Т.Г. Шевченко в педагогічній практиціХ.Д. Алчевської Українська мова і література в школі. – 1982. – № 3.;

8. Народні принципи виховання у педагогіці С. Русової // Український світ. – 1992. – №4. – С. 50.

9. Національне виховання дітей і молоді: Концепція // Рідна школа. – 1995. – № 6.

10. Педагогічна спадщина Софії Русової та існуюча освіта: Науково-методичний посібник / За ред. В.Г. Слюсаренка, О.В. Проскури. – К., 1998. – 194 с.

11. Пінчук І.М. Сутність і особливості національного виховання за С. Русовою // Актуальні проблеми педагогіки і психології. – Ніжин, 1995.

12. Побірченко Н.С. Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)// Дис. Докт. пед. наук: 13.00.01. – К., 2001. – 475 с.;

13. Проскура О. Софія Русова – талановита дочка України // Початкова школа. – 1993. – №3. – С 44-46.

14. Слабошпицький М. Алчевські //Дивослово. – 2003. – №3. – С.;

15. Сухамлинська О. Софія Русова в контексті розвитку педагогічної думки // Почат. Школа. – 1996. – №9.

16. Сявавко Є. Народні принципи виховання у педагогіці Софії Русової // Український світ. – 1992. – №3-6.

17. Українки в історії /За заг. ред. В.Борисенко. – К., 2004.; воспоминания. – М., 1912. – 466 с.;

18. Франко І. Твори: В 20 т. /Редкол.: Корнійчук О.С. тощо; Ред т. Острянин Д.Х. тощо – К.: Худож літ., 1956. Т. 19: Філософські, економічні та історичні статті. – 802 с.

19. Ягупов В.В. Педагогіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2002. – 560 с.

 

 

Яндекс.Метрика