Реферат на тему: «Виборча система України»

План

1. Вступ.

2. Представницька демократія.

3. Поняття і сутність виборів.

4. Абсентеїзм.

5. Референдум.

6. Список літератури.

Вступ

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Першою в історичному плані була саме ця форма народовладця. В умовах первісного суспільства вона здійснювалась у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у вигладі народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважались, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускались). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, повинна була забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні. Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

Із розвитком та ускладненням суспільних відносин класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного зростання кількості населення держав стало важко, а то і неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того, народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньої демократії.

Так, у Стародавньому Римі народ поділявся на декілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У відповідних ценіуріях відбувались загальні
збори їх членів. Рішення центурії формулювалось відповідно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалось рішення, яке підтримувалось найбільшою кількістю 'центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію. А порівняно невелика кількість заможних патриціїв поділялась на декілька центурій. Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян приприйнятті загальнодержавних рішень. Однак і в цьому разіу прийнятті загальнообов'язкових рішень брали безпосередню участь усі громадяни держави.

Представницька демократія

 

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька. Її сутність полягає в тому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій ЇЇ території. Такі представницькі органи можуть називатись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.

Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це Президент.

Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.

Із розвитком та вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

Поняття і сутність виборів 

 

Термін "вибори" означає процес, в результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об'єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.

За допомогою виборів формується значна частина
органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Вибори були відомі вже первіснообщинному ладу, дена загальних зборах того або іншого роду обирались старійшини, а пізніше — і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилась. Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів. Кожен депутат законодавчого органу представляє всюнацію, а не тільки округ, від якого його обрано. Тому депутат повинен бути незалежним від своїх виборців під часвиконання своїх повноважень. Цими ідеями керуються йнині. Таким чином, вибори розглядаються як передачавлади від виборців до тих, кого вони обирають, в ході якоїнарод делегує владні повноваження своїм представникам.

З плином часу утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп: 1) норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів; 2) норми, що визначають коло осіб, якінаділяються активним виборчим правом, тобто правомобирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування; 3) норми, що визначають коло
осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобтоправом бути обраними до органів державної влади, органівмісцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Конституційний інститут виборів регламентує доситьшироке коло суспільних відносин. Частина його, а саменорми, що встановлюють загальні правила і вимоги до процедури виборів, та норми, які регламентують активне виборче право, зафіксована у розділі III "Вибори. Референдум" та у розділі XI "Місцеве самоврядування" Конституції України. Норми, які закріплюють пасивне виборче право, вміщено у розділах Конституції, присвячених основам організації та діяльності конкретних виборних органів.
                                                Абсентеїзм

 

Завершуючи розмову про вибори, доцільно звернути увагу на те, що останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових затратах. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються, що, до речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим у деяких державах участь громадян увиборах вже розглядається не як їх право, а як їх обов'язок. Такий підхід аргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була почесним обов'язком громадян, ігнорування якого каралось якщо не за законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громадську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадянина, скільки відповідно до потреб забезпечення формування і функціонування найважливіших державних структур. Тому держава має право вимагати відсвоїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосування певних санкцій, що повинно діставати юридичний вияв в обов'язку (а не у праві) громадян брати участь у виборах.

Законодавством ряду держав за неучасть у виборахпередбачені певні санкції. В Аргентині особа, яка не бралаучасті у виборах, втрачає право перебувати на державнійслужбі протягом трьох років, а у Греції та Туреччині такуособу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежновід кількості проігнорованих виборів, передбачені різні зарозмірами штрафи. В Італії участь громадян у виборахвизнається їх обов'язком, за невиконання якого протягомп'яти років прізвища порушників вносяться до спеціальних списків, які виставляються на загальний огляд.

Деякі держави виходять із ситуації, зумовленої абсентеїзмом, шляхом визнання виборів такими, що відбулися, навіть якщо в них взяло участь менше половини зареєстрованих виборців.

Якщо в Україні абсентеїзм буде поширюватись і надалі,то неминуче постане питання про запровадження одного звиробленихсвітовою практикою засобів боротьби з ним.

 

 

 

 


Поняття референдуму

 

Референдум — це голосування усього населення держави (загальнодержавний референдум) або певної йогочастини (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають спільний метод здійснення — голосування, але різняться предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка з точки зору більшості виборців найбільш достойна займати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних з наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Цеможе бути затвердження, зміна чи скасування законів,розв'язання в межах держави проблем територіальногоустрою тощо.

У науковій літературі та законотворчій практиці нарівні з терміном "референдум" інколи вживається термін "плебісцит". У багатьох випадках їх зміст рівнозначний. Однак між ними є й відмінність. Референдум регламентується нормами конституційного права певної держави,його предметом може бути досить широке коло питань. Апідстави і порядок проведення плебісциту, в основному,регулюються міжнародно-правовими актами, його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних                                                                                                                       спорів між державами.

Види референдуму Залежно від тих чи інших ознак, розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми різняться юридичною силою їх результатів. Акт, прийнятий імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили і не потребує затвердження іншими суб'єктами. А метою консультативного референдуму є виявлення точки зору населення щодо якогось питання, яка не має обов'язкової юридичної сили для державних органів. Цей вид референдуму ще називають всенародним опитуванням.

Конституційний референдум вирішує питання, пов'язані з прийняттям конституції тієї або іншої країни чи внесенням до неї поправок. Шляхом законодавчого референдуму приймаються закони, спрямовані на регулювання важливих проблем суспільного і державного життя. Обов'язковий референдум проводиться у нашій країні з питань, які згідно з Конституцією можуть бути вирішенілише за його допомогою — щодо зміни територіальнихмеж України (повинен призначатися Верховною Радою),ддя затвердження змін до розділів І, III, ХПІ ОсновногоЗакону нашої держави (призначається Президентом).

Всеукраїнський референдум може проголошуватисяПрезидентом України за ініціативою народу. Цим покладено обов'язок на Президента призначати референдум длявирішення конкретного питання, якщо цього вимагаютьне менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу. Для набуття обов'язкової сили цієї вимоги для Президента необхідно, щоб підписи громадян на підтримку референдуму були зібрані не менш як у двох третинах областей України і не менш як по 100 тис. підписів у кожній із них.

Як й у багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету та амністії, проведення референдуму не допускається.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням виборів і референдуму, регламентуються Законом від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", Законом від 5 липня 1991 р. "Про вибори Президента України" та іншими нормативно-правовими актами.

Список літератури.

1. Конституція України.

2. Закон України “Про вибори Президента України”.

3. Закон України “Про всеукраїнський та місцевий референдуми”.

4. Маклаков В.В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. - М., 1987.

Яндекс.Метрика